Президент УАФ Андрій Шевченко в інтерв’ю італійському виданню Il Messaggero розповів про війну, яку росія продовжує вести проти України, а також пояснив, чому збірній України важливо вийти на ЧС-2026.
Андрій Шевченко
— Наскільки важливо для України вийти на ЧС-2026?
— Це надзвичайно важливо. Світ починає забувати про війну. Конфлікти відбуваються скрізь. Для наших гравців чемпіонат світу — це найважливіша арена у кар’єрі, а для нашої країни це шанс нагадати, що ми існуємо.
Європа та решта світу роблять для нас дуже багато. Але ми вже не на першому плані, а нам потрібно тримати увагу на високому рівні та тиснути на росію, щоб війна закінчилася.
— Українського спортсмена Гераскевича виключили з зимових Олімпійських ігор, бо на його шоломі були зображення загиблих товаришів. Заборонили комбінезон збірної України, бо на ньому була зображена карта з окупованими територіями, а одній спортсменці заборонили носити сережки з написом «No war»…
— Рішення, з якими я абсолютно не згоден. Я не бачу жодної спекуляції: наші спортсмени лише намагаються привернути увагу до нашої трагедії. Гераскевич хотів вшанувати пам’ять своїх друзів, своїх загиблих товаришів, де тут спекуляція?
— Паралімпійський комітет знову дозволив гімн і прапор росії на Олімпійських іграх, що тривали в Італії.
— Велика помилка, я не можу з цим погодитися.
— Яка ситуація у вашому футболі?
— Ще два роки тому, за першими підрахунками, було зруйновано понад 400 стадіонів. Зараз ми їх уже не рахуємо, цифри зростають щодня, це не має сенсу.
— УАФ продовжує свою діяльність?
— Так, чемпіонати тривають у всіх категоріях. Коли лунають сирени, матчі зупиняються. Грати в таких умовах важко, глядачів немає, хоча люди дуже хочуть футболу. Але головна проблема — це від’їзд хлопців разом із сім’ями, які залишають Україну. Минула зима була дуже важкою, багато людей поїхало: не можна залишатися в будинку, коли немає води, світла, опалення, коли не залишилося нічого. Не знаю, скільки з них повернеться.
— Ви нещодавно сказали, що є ризик втратити ціле покоління…
— Так, я це підтверджую. Тому ініціював цифровий перепис наших ресурсів: спортсменів, тренерів, об’єктів. Влітку база даних буде готова, і ми дізнаємося, що у нас залишилося і на кого ми можемо розраховувати. Після 4 років війни багато хлопців більше немає в наших молодіжних секторах, вони поїхали — до Англії, Німеччини, Італії, вони роз’їхалися по всьому світу. І ми маємо підтримувати з ними зв’язок.
— Держава вас підтримує?
— У нас немає державних коштів. Я укладаю угоди з багатьма іноземними федераціями. Ми просимо їх насамперед про одне: візьміть наших дітей і відвезіть їх до себе в табір — на тиждень, на місяць, дайте їм пограти у футбол, де це можливо. Особливо дітям, які живуть у зонах військових дій, давайте їм можливість відволіктися, відпочити, розважитися.
Ще є проект Фонду, який допомагає дітям, що втратили кінцівки на війні. У 2025 році була жахлива цифра: 100 000 людей з ампутаціями. Зараз їх набагато більше, це число не зупиняється. Ми знайшли ресурси, моя діяльність по всьому світу має саме цю мету: я подорожую, налагоджую контакти. І ці хлопці відчувають себе залученими, тренуються разом. Зараз у нас є кошти, щоб протриматися ще рік.
— Чи очікували ви, що сьогодні все ще будете у стані війни?
— Я більше про це не думаю. Я пройшов цю фазу, звик жити в цих умовах. Я зосереджуюсь на житті, на позитивних аспектах, намагаюся надати допомогу. Моя місія — дати хлопцям можливість грати у футбол.
— Чи можна звикнути до війни?
— Не слід звикати. Але реальність така, і я мушу, ми мусимо з цим жити. І, головне, не можна піддаватися депресії, бо якщо постійно думати про війну, вона тебе придушить. У цьому важливою є роль спорту: він допомагає не думати лише про ракети та дрони.
— У вас четверо дітей: як ви пояснюєте їм війну?
— Старші були зі мною в Україні, коли нас атакували ракетами, вони це усвідомлюють. Подивімося на світ зараз: ми мусимо просто визнати нашу ситуацію, не можемо її заперечувати, мусимо бути готовими. І це кажу я, який насправді не був готовий до такого сценарію: спочатку ти відкидаєш це, заперечуєш, але реальність така, і ти не можеш від неї втекти.
— Рік тому Артем Довбик, нападник «Роми», розповів нам, що його день починався з того, що він вмикав телефон і читав новини. Потім він йшов на тренування.
— Саме так, саме так. Це перше, що я роблю вранці.
— Ви втратили багато друзів?
— Так, я втратив друзів.
— Спробуймо повернутися до футболу: останній матч України на чемпіонаті світу відбувся у 2006 році проти Італії. Шевченко — нападник збірної України, Гаттузо — півзахисник збірної Італії. Тепер вам обом доведеться боротися за вихід у фінальну частину.
— Я не можу уявити, щоб Італія знову не потрапила на чемпіонат світу. Я розумію тиск, але вважаю, що команда впорається; у стикових матчах вона є фаворитом, але повинна підійти до них добре підготовленою.
— Ви очікували, що він стане головним тренером Італії, коли грали разом?
— Минуло багато часу, ми живемо в інших реаліях. Але Ріно завжди був відповідальною людиною, сьогодні я довірив би важливу справу такій людині, як Гаттузо. На тренерській лаві він набув досвіду.
